Тут могла б бути ваша реклама - Оксана Стефанівна Забужко

Kunst, що відрикошетило у західних слов’ян «штукою», – от де направду здоровий підхід, аж чути бюрґерську пообідню кислокапустяну відрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линві, мелодійний подзвін барокових дзиґарів і штудерно різьбована табакерка, наше «мистецтво»-мастацтво тої ж природи, тільки так – байдужно-поблажливим позіхом: ну-ну, чим там мастаки нас сьогодні потішать? – і знешкоджується, розчакловується приховану пастку, і, здається, єдина церковнослов’янщина марно виціляє застережного сухого перста: «изкусство» – від «изкус», спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести.

Тільки от одне, каже вона собі, вчотириста-сорок-третє (це що ж, уже довіку?) розглядаючи в дзеркалі – мутному, в плісняво-зеленкових процяпинах (що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталі!) – своє грубо відретушоване близькою старістю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя. Тільки одне. Нас не вчили, ціла наша література з її культом трагічної любови – Іванко й Марічка, Лукаш і Мавка, мої студенти були в захваті й заявили, що «Лісова пісня» ліпша за Шекспірову «Mіdsummer Nіght Dream», еге ж, – якось забула нас попередити, що в дійсності трагедії виглядають некрасиво. Що смерть, у будь-якій формі, є насамперед діло брудне. А там, де нема краси, – яка ж там істина?

Обидно, блін. Обидно. Піти на ґанок перекурити все це діло?..

Відкриття: ось так сприймають світ фриґідні жінки! Був час, – в останніх днях співжиття і зараз по розриві, – коли, забачивши по телевізору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокійно, як зоолог на злягання ящірок (а інтересно, як злягаються ящірки?): двоє напівголих людей на ліжку, мужчина кладе жінці руку на стегно, посуває вище, вона повертається до нього, розхиляючи зігнуті в колінах ноги, обхоплює його за шию, обоє, стогнучи й вовтузячись, зливаються в поцілунку… Слава Богу, переміна кадру.

Ляпнула була з маху, так би мовити, довірчо поділилась цікавим спостереженням: «Знаєш, що мені здається? Тільки зрозумій мене правильно, не ображайся: що ти відкритий до зла». То був третій чи четвертий день по його приїзді – в пенсільванську глушину, де добряга Марк, ладний запросити коштом керованого ним факультету всіх поетів і художників світу нараз, аби лиш пособили йому на часинку вистромити носа з тучі хатнього пекла (щоразу, телефонуючи їй до Кембриджа, сповіщав – голоском, до якого пасувала б по-пташиному схилена набік голівка, ку-ку: «А я сьогодні познайомився з гарненькою росіяночкою», «А тут одна муриночка мною цікавиться», – хто б ним, бідашечкою, цікавився, вайлуватим сорокалітнім школярем-відмінником, по-качиному розкарякуватим в ході, з черевцем плюшового ведмедика, вистромленими з ніздрів волосками й ріденьким пушком на лисіючому тім’ячку, – і знову збивався на домашнє, із дитячих зобиджених інтонацій: сьогодні перемив увесь посуд, на працю через те спізнився, а вона тільки й сказала, мовляв, ти зле вичистив пательню, – спорскаючи на верескливо-істеричні: коли, вичерпавши всі можливі розради, буцнувшись лобом у глухий мур чужої безвиході, питала в нього навпростець – Марк, ну якщо все так безнадійно, то чого ж ви не розходитеся? – «Because the fuckіng bіtch couldn’t survіve!»[47] – ага, утримувати дім, платити mortgage, іnsurance[48] і всі інші рахунки, гаразд, що ми в Україні позбавлені цих проблем, нам простіше – спакував валізку, грюкнув дверима, і ґуд бай, май лав: злидні це свобода це свобода), – Марк виклопотав йому майстерню на час літніх канікул: куток у здоровенній, схожій на сюрреалістично заставлений мольбертами спортзал кошарі з матовим, як у клозеті, вікном на всю стіну, – скажи, чувак, спасибі й на тому, beggars can’t be choosers,[49] – вона ж приїхала в те обезлюдніле університетське містечко єдино задля нього, задля нього залишила Кембридж – і, щойно залишила, – мов рухнула протаранена стіна, все посипалося з устійнених місць: вже в Бостонському аеропорту Logan, щойно вилізла з таксі, – розірвався босоніжок – волочачи ногу, підійшла до стойки з квитком, і з’ясувалося: всі рейси «Unіted» затримано, у Вашинґтоні, де мала пересідати на калікуватого пенсільванського «кукурузника», лютувала гроза, – заметалася від одного службовця до другого, всі знай вистрілювали хлопавками пустих усмішок, що ж робити, вона конче мусила встигнути сьогодні на вечір до Марка, завтра вранці вони планували вирушати автом до Нью-Йорка, до Кеннеді, зустрічати ґеніального українського художника, що не знає ж (ідіот!) ні слова по-англійському, так класно було підігнано сценарій, і от нá тобі! – міняла квиток на інший рейс, сорок хвилин упрівала в салоні під булькіт музики в навушниках (щоп’ять хвилин перебиваний бадьорими обіцянками злетіти, тільки-но дістануть дозвіл), у Вашинґтонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили воєнний стан: люди гупотіли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали візочки, скреготали коліщата, заходилось ревом, на всьому протязі коридорного склепіння, невидиме немовля, і вона й собі гналася за іншими, з поверху на поверх, петляючи, як уві сні чи в хорор-фільмі, від ґейту до ґейту, і, добігши, сапаючи, як собака-гончак, до закапелка з своїм кукурузником, розбилася з льоту об мов-скеля-непорушного, професійно погідного клерка за стойкою: «Your plane has just left, ma’am»[50] – а наступний же коли? – а наступний завтра опівдні – бликнув зубами: «Have a good nіght!»[51] – матюкнулась, пірвалась дзвонити Маркові, всі телефонні «бути» були переповнені, автомат з’їв монету, коло стойок «Unіted» біснувався, качаючи права (от де різниця між нами й американцями!), розвереджений тлум, чолов’яга з чомусь мокрою чуприною, явно на межі епілептичного нападу, трусив за барки також мокро-блискучого лицем негра в «Unіted’ській» формі: «You’re a jerk, you heаr me, man? You go and brіng me your boss rіght now, you hear? Rіght now!»[52] – той, з біло вибалушеними очима, видирався, цвікав слиною: «You just don’t call me names!»[53] – і, фокусницьким, чи то офіціантським, елеґантним жестом вихопивши з кишені рацію, кликав, замість запотребованого боса, поліцію, ну, таке й у Совдепії б сталося, – Розі заскиглила в трубку, що Марк уже виїхав – в аеропорт, їй назустріч, – за шкляними дверима, в жовтяво підсвіченій тьмі, знову закосив дощ, пошкандибала до багажних конвеєрів – забрати валізки, ясно вже, що ночувати доведеться у Вашинґтоні, маленький носильник з ямкуватим, мов з іншого обличчя перенесеним носом, іно глипнувши на її квитанції, радісно сповістив, що вони встигли перекинути багаж із бостонського рейсу на дідьчого «кукурузника» – дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але – встигли, Богу дякувати, don’t worry, ma’am,[54] – стояв, розпромінений своїм звершенням, і чекав на похвалу, аж шкода було його розчаровувати: значить, багаж відправили, а мене ні? І